PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9InByYXZkYS5zdGIudWEiIHNyYz0iLy9wbGF5ZXIudmVydGFtZWRpYS5jb20vb3V0c3RyZWFtLXVuaXQvMi4wMS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC5taW4uanMiPjwvc2NyaXB0Pg==

«Моя правда. Дар'я Донцова: Життя як детектив»

10.01.2008

Деякі читачі знають, що найбагатша письменниця Росії Дар’я Донцова насправді колишня самогубця на ім’я Агрипина Васильєва. Позашлюбна дочка голови Спілки письменників Радянського Союзу. Агрипина Васильєва на 8 місяці вагітності залишилася без копійчини. Щоб подолати бідність, вона працюватиме на фабриці морозива, і митиме підлогу у стоматологічній лікарні. Майже жебрачка, Агрипина й гадки не мала, що колись її називатимуть чужим ім’ям — Дар’я Донцова. Утім, на шляху до мільйонів їй доведеться зазирнути смерті в обличчя. Дивіться «Моя правда. Дар’я Донцова: Життя як детектив» у четвер, 10 січня, о 19:15 на СТБ.


Головне захоплення Дар’ї Донцової — це улюблені тварини! «Я жила із тваринами завжди. Це дотепер мої друзі й мої діти. Світ взагалі ділиться на людей, у яких є тварини, і в яких їх немає. І ці дві категорії дуже різні. Люблю котів, собак, пацюків, хом’ячків. І жабу Гертруду, що сидить у мене в акваріумі. Я бачу в ній особистість. Ви можете хоч скільки сміятися, але в неї свій характер, свій настрій. Коли вона на мене ображається й відвертається, я стрибаю навколо й кажу: «Геронько, ти образилася на маму?». А вона навіть не повертає голови. Зараз я зателефонувала чоловікові, щоб запитати, як справи. І дізналася, що мопсиха Ада лежить другий день під моїми дверима. Відмовляється їсти, відмовляється пити, відмовляється спати в іншому місці й просто помирає. А коли я приїду, мене зустрінуть всі мої собаки, крім Ади. Вона залізе під ванну й я довго сидітиму поруч і вмовлятиму: «Дюненько, пробач маму». Собака — це не плюшева іграшка, це особистість». «Мій старший син Аркадій ріс без батька, і грошей вдома не було. Те, що інша мати могла купити дитині, я не могла собі дозволити. В інших дітей була гарна їжа, одяг, а в мого всього цього не було. Та коли мова зайшла про те, щоб мати в будинку хом’ячка, от це було до снаги. Хом’ячок коштував тоді тридцять копійок, але радості від нього було набагато більше. Яблука й ласощі з’їдалися, а хом’ячок залишався. Крім того, у нього було щось, чого в інших дітей не було». Зараз у будинку Дар’ї Донцової живуть три мопси: доросла Муля й двоє цуценят — Феня й Капа. «Тритижневу Мулю купила дванадцятирічна Маша, моя дочка. Була тоді мопсинка розміром з лимон, і принесли її в кулаку. Мало було надії, що цуценятко виживе, та подивіться самі. Вигодовували ми її дитячим м’ясним харчуванням. Звідтоді вона живе в нас». «Донедавна була ще пуделиха Черрі — вона померла сімнадцятого серпня, і їй було сімнадцять років. Глуха, сліпа, ходила в памперсах. А потім у жовтні померла зовсім молода мопсиха Ада — я дотепер не можу змиритися. Вона була геть хвора, я ходила з нею по ветеринарній клініці, де мене всі знають, і наче дурочка запитувала в усіх: «Правда, що моїй Адоньці краще?» Коли вона померла, я відразу взяла двох цуценят — з тих міркувань, що Муля сумуватиме без Ади. Але тепер, дивлячись, як вони буквально рвуть усе на ганчірки, я починаю сумніватися: може, ми дещо поквапилися? На мою думку, в одного тато був крокодилом, а в другого мама — піраньєю». Але це не все. У компанії з ними живуть тварини уявлювані, котрими натхнення автора населяє романи — це собаки порід пітбуль, стаффорд, йорк, плюс жаба, а з ними численні кошенята й собаки невідомих порід. У романах галасливо, весело й затишно, бо всі тварини Дар’ї Донцової дружні й не без їхньої участі в детективах створюється та приємна сімейна обстановка, що успішно протистоїть кримінальному світові. Ба більше, іноді вірним друзям доводиться приймати на себе підступні випади супротивника — вони випивають отруєне питво, одержують небезпечні для життя ін’єкції або своєю поведінкою попереджають про небезпеку. В одній із книг Дар’ї Донцової є чудова історія. Мопс Хучик полюбляв на ніч забиратися в ліжко до головної героїні: «Варто було затишно влаштуватися на животі й заплющити очі, як Хучик улазив з головою під ковдру й згортався у тугий клубочок на антифасаді. Скинути сплячого мопса було непросто». Звичка Хучика врятувала життя його хазяйці, коли вбивця спробував ввести їй смертельну ін’єкцію. Всю дозу новокаїну, з яким у великої детективки була несумісність, він прийняв на себе. «Собаки були в мене завжди. Добре пам’ятаю, що із самого дитинства в нас у Переделкиному постійно жили якісь дворняги, напівболонки, напівтер’єри. Тож якщо не чую цокоту кігітків по підлозі, будинок здається мені порожнім. Коли в мене з’явилися мопси, я зрозуміла, що це мої собаки. Взагалі це незвичайні собаки — вони дуже розумні. От Муляня, приміром, обожнює зніматися. Коли сюди приїжджає телебачення, вона сідає на крісло й приймає різні пози. У неї було таке горе, коли її не взяли на роль у серіалі. (При цих словах хазяйки Муля скорботно морщить лобик.) Мені її довго довелося утішати! Власне, й Муля, і Адюня в мене — охоронці. Ми влітку знімали дачу, і якось о п’ятій ранку вони здійняли дикий гавкіт. Я підхоплююся, біжу на веранду й бачу: до нас лізе чоловік бомжуватий на вигляд. Ми почали шуміти, і він утік. Маша (дочка) десь прочитала й тепер цілком серйозно запевняє всіх, що мопси — це мисливські собаки й що в давнину з ними ходили на лева. А син моєї подруги Оксани їй підтакує: звісно, каже, це правда. На лева випускали зграю мопсів, він, бачачи їх, починав реготати й умирав від кольок». http://www.dontsova.ru/ Попередню програму «Моя правда»Дивіться тут